47-річний Тарас Шевченко помер у Санкт-Петербурзі, і був спочатку похований на Смоленському кладовищі. Проте друзі Тараса Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим (згідно із «Заповітом», написаним ще в 1845 році), на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій…».
26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви. Далі шлях лежав до Києва. Тут, у церкві Різдва Христового на Подолі, з ним прощалися студенти, поети, шанувальники.
20 травня останки Кобзаря перевезли з Києва до Канева, де дві доби домовина перебувала в Успенському соборі. Після панахиди прах віднесли на Чернечу гору. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і позли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому» – згадував Григорій Честахівський.
Минуло понад півтора століття, однак дана подія не стерлася з пам’яті шанувальників великого Кобзаря. Щороку 22 травня українці йдуть на могилу поета, до його пам’ятників, щоб ще і ще раз вшанувати генія української і світової літератури.
У Красилові цього дня до пам’ятника Тарасу Шевченку йдуть учні, вчителі, інтелігенція, щоб віддати данину пам’яті визначному поету. Отже, 22 травня, у день перепоховання, тут знову зібралися красилівчани на поетичну годину «Твоє слово житиме в віках».
Учні загальноосвітніх шкіл міста цитували віршовані рядки Великого Кобзаря, на слова поета звучали пісні та музичні композиції у виконанні чоловічого тріо Центру культури і дозвілля «Перлина» та народного аматорського ансамблю пісні і танцю «Случ»
Присутні вшанували пам’ять великого Кобзаря покладанням квітів до підніжжя пам’ятника.
