Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Цей документ є резолюцією, тобто згідно Статуту ООН має рекомендаційний, а не зобов’язуючий характер. Тому норми Загальної декларації прав людини спочатку розглядалися як норми-рекомендації. Але на сьогодні вони стали частиною міжнародного права. За період, що пройшов після ухвалення даної Декларації, на земній кулі відбулися великі зміни. Положення Загальної декларації прав людини стали завдяки практиці держав сприйматися як звичайно-правові еталони, згідно яких слід встановлювати національне законодавство. Ці положення стали також базою для закріплення їх в міжнародних договорах. Загальна декларація прав людини, разом із Статутом ООН, здійснила величезний вплив на подальшу нормотворчу (законодавчу і договірну) діяльність держав у сфері прав людини.
У Декларації:
1) встановлюється безпосередній зв’язок між досягненням справедливості і загального світу в міжнародних відносинах і визнанням рівних і невід’ємних прав людини. Зневага до прав людини вже привела до варварських актів, вона обурює совість людства. Порушення прав людини дестабілізували міжнародний стан, створюють загрозу безпеки держав. Пошана прав сприяє дружнім відносинам між народами;
2) визначається, що неодмінною умовою забезпечення прав людини є влада закону, тобто встановлення такого законодавчого режиму, який гарантує права людини, «щоб людина не була вимушена вдаватися, як останній засіб, до повстання проти тирана і пригноблення». Відомо, що влада закону знаходить широкий вираз в умовах правової держави і цивільного суспільства — чинниках забезпечення прав людини;
3) проводиться ідея про тісний зв’язок змісту Декларації із зобов’язанням держав — членів ООН сприяти загальній пошані і дотриманню прав людини. Тому «загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов’язання». З урахуванням сказаного Генеральна Асамблея ООН «проголошує Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави».
Основні права і свободи, що містяться в Декларації, можна розбити на чотири групи.
Першу групу складають невід’ємні від людської особи права і свободи. Вони ґрунтуються на положенні про те, що «всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні поступати у відношенні один одного у дусі братерства» (ст. 1). Згідно Декларації до невід’ємних прав і свобод людини відносяться: право на життя, на свободу і на особисту недоторканність (ст. 3). У ст. 4 встановлюється свобода від рабства — «ніхто не повинен міститися в рабстві або підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються у всіх них видах». Стаття 5 забороняє тортури і жорстоку, нелюдяну або принижуюче людську гідність поводження і покарання. Декларація проголошує рівність всіх людей перед законом і їх право, без жодних виключень, на рівний захист закону (ст. 7). «Ніхто не може піддаватися довільному втручанню в його особисте і сімейне життя, посяганню на недоторканність його житла, таємницю кореспонденції або на його честь і репутацію» (ст. 12). До першої групи прав і свобод входять також положення, що стосуються гарантій правосуддя: право кожної людини на ефективне відновлення в правах компетентними національними суднами у разі порушення його основних прав, наданих йому конституцією або законом (ст. 8). «Ніхто не може бути підданий довільному арешту, затриманню або вигнанню» (ст. 9). Кожна людина для встановлення обґрунтованості пред’явленого йому кримінального звинувачення має право, щоб його справу було розглянуто гласно незалежним неупередженим судом (ст. 10). Людина має право вважатися невинною до тих пір, поки її вина не буде встановлена законним порядком шляхом судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту (ст. 11).
Історія
Концепція
Європейські філософи епохи Просвітництва розвинули теорію природного права, під впливом якої були сформульовані такі документи, як англійський Білль про права 1689, американський Білль про права та французька Декларація прав людини і громадянина.
Під час Другої світової війни потреба в прийнятті міжнародного білля щодо прав людини. У своєму звертанні до нації 1941 президент США Франклін Рузвельт закликав до захисту того, що він назвав істотними чотирма свободами: свободи слова, свободи совісті, свободи від страху та свободи від злиднів. Ця декларація відображала переконання початку 1940-их, за якими захист прав людини повинен був стати умовою мирних угод після закінчення війни. Статут ООН підтвердив віру в фундаментальні права, гідність і цінність людської істоти і зобов’язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та основних свобод для всіх без розрізнення щодо раси, статі, мови чи релігії.
Коли після Другої світовій війні злочини Нацистської Німеччини стали відомими світовій громадськості, склався консенсус щодо того, що Статут ООН недостатньою чітко визначає права, про які йдеться. Виникла потреба прийняття загальної декларації, яка б уточнила перелік прав людини, щодо яких діяли б положення Статуту ООН.
За дорученням генерального секретаря ООН підготовку проекту Декларації очолив канадець Джон Петерс Гамфрі. Незадовго до того, як його призначили директором Відділу прав людини ООН. Для роботи над підготовкою документа, що спочатку мислився як міжнародний білль про права була утворена комісія з прав людини. Членство в комісії за задумом мало представляти все людство. До комісії ввійшли представники Австралії, Бельгії, Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, Чилі, Китайської Республіки, Куби, Єгипту, Франції, Індії, Ірану, Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії.
Прийняття
Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 з 40 голосами «за». Голосів «проти» не було, а 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія, Південна Африка та Саудівська Аравія).
За декларацію проголосували: Афганістан, Аргентина, Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Бірма, Канада, Чилі, Китай, Колумбія, Куба, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Єгипет, Сальвадор, Ефіопія, Франція, Греція, Гватемала, Гаїті, Ісландія, Індія, Іран, Ірак, Ліван, Ліберія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Нікарагуа, Норвегія, Пакистан, Панама, Парагвай, Перу, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Сирія, Туреччина, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки, Уругвай і Венесуела.
Незважаючи на значну роль канадця Джона Гамфрі в підготовці Декларації, канадський уряд спочатку утримався при голосуванні за прийняття проекту, однак проголосував за остаточний варіант.
9 грудня громадянин світу Ґеррі Девіс та його «Рада солідарності» зібрала на Зимовому велодромі 20 тис. парижан. «Рада солідарності» закликала до створення світового уряду, внаслідок чого країни комуністичного блоку утрималися при голосуванні, а не проголосували «проти». Хоча ідея світового уряду та демонтажу нації вигідна транснаціональним компаніям. Елеонора Рузвельт писала:
Ґеррі Девіс, юнак, який в Парижі як громадянин світу […] зумів отримати підтримку деяких інтелектуалів і навіть отримав телеграму від Альберта Ейнштейна, в якій говорилося, що ООН ще не досяг миру. ООН, звісно, огранізована не для того, щоб досягти миру. Це повинні зробити самі уряди. Але ООН покликана зберегти мир, і, на мою думку, робить це дедалі краще щодня […] Під час пленарного засідання Генеральної Асамблеї цей юнак намагався виголосити промову з балкону щодо того, наскільки некомпетентна ООН у вирішенні поставлених перед нею завдань. Наскільки краще було б, якби пан Девіс організував свою урядову організацію і започаткував міжнародний всесвітній уряд. Усі, хто пристав би до нього, довідалися б, що в них немає національності, а тому, не турбуючись про інтереси окремих країн, усі разом розвинули б… почуття цілковитої співпраці між усіма народами й готовність прийняти закони, затверджені їхнім надурядом.
Головний спеціаліст відділу
«Красилівське бюро правової допомоги” Мудь І.В.